ХРОМОВІ ЧОБОТИ

Друк e-mail

Четвер, 28 квітня 2011, 12:24

Чимало води сплинуло звідтоді, а Борис Гнатович пам’ятає до дрібниць ту сумну історію. Правда, розповідає не всім. А донедавна взагалі рот тримав на замку.

…Коли батько повернувся з війни, де отримав кілька поранень, два ордени і три медалі “За відвагу”, Боря вже мав трудову книжку колгоспника артілі імені Чапаєва. Працював підручним коваля. Отож у книжку заносили зароблені трудодні.

— Через пару років, окрім кузні, я підробляв на жнивах, — згадує Борис Гнатович. — Заробляв за день навіть по півтора трудодні. Жили рвав на роботі, ще й у спеку, адже батько пообіцяв купити хромові чоботи. Правда, обіцяв за умови, що сім’я податки сплатить: за кожне дерево в саду, за грядку… Яйця, молоко… Все давай. Часник у селі не родив — його обмінювали у Вергунах за білу глину. Довелося і мені носити її за десять кілометрів. Спина після того боліла з тиждень. Зате часник мали, хоч на виставку вези…

Гарно вродили того літа зернові. Борис, як і раніше, з добрим настроєм працював у кузні. Без нього батько отримав зароблене. Без нього відвіз до Сміли, де вигідно спродався.

Коли хлопець повернувся з роботи, батько сидів біля лежанки і лічив виручку. Мабуть гарною була: на обличчі фронтовика вигравала усмішка. Та не встиг він сховати гроші до старенької скрині, як відчинилися двері й до оселі ввійшли сільський голова, парторг і уповноважений районної влади. Привітавшись, активісти попросили води, бо, мабуть, десь гарно пообідали.

— Секундочку, — мовив хазяїн оселі, метнувшись до тісної кухоньки.

Доки незвані гості пили воду, батько Бориса розставляв до столу стільці.

Присівши, голова сільради сказав:

— Чули, Гнате Петровичу, що ти гарно сторгувався…

— Сторгувався… Тільки тих грошей, як кіт наплакав… Треба гасу, солі купити… Чоботи сину… Парубок…

— Не прибідняйся, — категорично промовив парторг. — Про указ із Москви чув?

— Аякже. Агітатори тричі перечитували газету…

— Так от: нада підписатись на позику… Крути не верти… Страну нада подимать… Чоботи патом купишь…

Гірко зітхнувши, Гнат Петрович мовчки дістав з скрині пом’яті рублі і поклав біля парторга.

— Забирайте…

Активісти неквапливо перелічили асигнації, похвалили фронтовика за сознаніє політики і вийшли з хати. Навіть собаки притихли в дворі, коли гості йшли до хвіртки.

З годину Гнат Петрович сидів біля стола, підперши голову натрудженими руками. Потім підвівся, запалив неквапливо лампадку.

— Я бачив, — продовжував Борис Гнатович, — як тремтіли батькові губи… Подібного ніколи ще не траплялося з ним…

— Та не переживайте, тату. Обійдусь і без хромачів…

Батько дивився хвилину-другу хлопцеві у вічі, а потім тихенько сказав:

— Ти, синку, вибач, що я не дотримав слова…. Бач, Сталіну треба копійки наші… У злиднів торбу знову забрав…

По загорілому обличчю батька полилися сльози…

— То нехай він ними вдавиться!

— Нехай, Борю…

Андрій ГЛУЩЕНКО

 

 

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Новини - Суспільство

Стрічка новин