У бразильця Віктора дід був українцем і мастив хліб салом

Друк e-mail

Четвер, 28 квітня 2011, 11:24

Цей рік приніс особливу радість у родину жителів Гудзівки Наталі та Миколи Мамаєнків. Ще б пак — дочекалися вони з далеких доріг доньку. Та не одну, а з чоловіком. Мало того, привезли Людмила та Віктор з собою і маленьку Наталочку, яку назвали на честь бабусі. І того, і наступного дня унадилися односельці до Мамаєнків: тому щось запитати треба, тому щось сказати. Якщо ж по правді, то всім хотілося побачити гостей, точніше одного з них. Бо таки не кожного дня можна побачити в Гудзівці справжнього… бразильця — земляка знаменитого Пеле.

 

Вони зустрілися в Америці

Наталчин зять, як відразу ж охрестили Віктора-Луїса Тейширу в Гудзівці, нічим не нагадує бразильського футболіста Пеле. І взагалі не скидається він на жителя Бразилії. Ніякої смаглявості, світлочубий. Глянеш на такого — ну наш хлопець і все! Так подумалося, мабуть, при першій зустрічі з ним і студентці Уманського сільськогосподарського університету Люді Мамаєнко, яка стажувалася після закінчення четвертого курсу в США. Хоч яке там стажування за океаном в українських студентів! Головна ціль — заробити якусь сотню-другу “зелені”. Віктор, як назвався їй новий знайомий, приїхав сюди не за доларами. Він, студіюючи агрономію й інженерну справу, освоював в Америці свій майбутній фах. Як і належить, серйозно й наполегливо. Українка і бразилець покохали одне одного з першого погляду. Зустрічаючись з дня в день, говорили про все. Людмила розповідала Вікторові про свою Батьківщину, Віктор — про свою. Тоді й дізналася вона, що хлопець має українське коріння. Його дід по матері був з українських емігрантів. Це ще більше зблизило їх.

Невдовзі Віктор поїхав додому, а Людмила ще вісім місяців була в Штатах. І хоч спілкувалися і тоді, і потім по Інтернету, обом так хотілося нових зустрічей. Він кликав її до себе. І коли отримала офіційне запрошення, відразу ж вирушила в дорогу.

— Й не лячно було? — запитую.

— А чого боятися? — не задумуючись ні на мить, відповідає моя співрозмовниця. — Я знала, що Віктор мене кохає. А подорожувати мені подобається. До того ж Віктор стільки розповідав про свою Бразилію… Хто, скажіть, відмовився б побачити Амазонку чи вічнозелені екваторіальні ліси?

 Не лякав дівчину і мовний бар’єр. Зрозуміло, вона не знала португальської — державної мови Бразилії, проте досить непогано володіла англійською, якою весь час спілкувалася з Віктором. Коли час перебування в Бразилії, передбачений візою, надходив до кінця, Віктор запропонував їй свою руку й серце.

 

В Бразилії українська мова — не дивина

Цілком зрозуміло, що в іншій країні, попри всі її принади, почуваєшся, м’яко кажучи, не зовсім комфортно. Та вже через якийсь тиждень призвичаїлася, особливо потому, як почула на вулицях міста українську мову, чи точніше — кілька слів українською. То вже пізніше довідалася, що в Бразилії мешкає близько 50 тисяч осіб українського походження. Переважна більшість їх емігрувала сюди зі Східної Галичини ще в 1895 році. А потім була ще одна хвиля еміграції. Більшість українців працює, як правило, в сільському господарстві. Ставши повноправними громадянами цієї країни, вони все ж ніколи не забували і не забувають свого роду. Характерним щодо цього є й місто, в якому мешкає родина Тейширів.

— Місто порівняно велике, якщо взяти до уваги, що в ньому до 80 тисяч жителів, — розповідає Людмила. — Населення тут неоднорідне — окрім корінних бразильців, є чимало поляків та українців, які зберігають свої традиції. Вони мають свої церкви, мистецько-культурні заклади, де молоді передаються національні танці й пісні. Окрім бразильських шкіл, навчання в яких ведеться португальською мовою, є українські.

 Подобаються нашій землячці й самі бразильці. Вони, каже, завжди привітні, душевні, готові прийти на поміч кожному, навіть іноземцю. До душі і їхні традиції, що значною мірою беруть свій початок від індіанців, які в давнину були розселені на цій території. Так Людмила терпляче роз’яснювала нам, як там готують м’ясо — своєрідні наші шашлики. Бразильці, зійшовшись у компанії, смажать його великими шматками на помірному вогні тривалий час — близько восьми годин. Але коли в нас шашлики не обходяться без спиртного, причому у великих дозах, в Бразилії це не заведено. Там ходовим є напій, що нагадує міцно заварений чай.

— Звичайно, і пиво п’ють, — помітивши наш подив, посміхається Людмила. Але не літрами, як у нас.

Зробивши висновок, що алкашів у Бразилії небагато, цікавимося рівнем життя бразильців: мовляв, чи й у них як у нас. Виявляється, бідняків вистачає і в них, хоч, як каже Людмила, на сьогодні влада досить активно допомагає нужденним.

Сім’я ж Тейширів — середнього достатку. Принаймні, Віктор з Людмилою живуть не гірше інших. Мешкають у власному будинку. Вона поки що доглядає донечку. Він має престижну, як на тамтешні мірки, роботу — працює продавцем-консультантом в одній із голландських компаній, яка в основному займається насінництвом.

— Значить, і Гудзівку найдобірнішим насінням сільгоспкультур можете забезпечити? — намагаємося “розворушити” Віктора, який лише зрідка підкидає в нашу розмову свої репліки, які ми розуміємо лише після перекладу їх Людмилою на українську.

— Та думаю, Гудзівку нічим не здивуєш сьогодні, — говорить вона за чоловіка.— Тим більше насінням. Побачили б ви, які в селі зараз помідори та огірки у теплицях вирощують. В Умані, кажуть, вони нарозхват ідуть.

А от Віктора найбільше зацікавили сільські погреби та вміння українців заготовляти фрукти й овочі на зиму, зберігати їх. Адже в Бразилії і городина, і фрукти надходять до столу прямо з плантацій.

 

Майже за Гоголем

Тепер — черга за Віктором, котрий, якось так безпосередньо закинувши ногу за ногу, поглядає то на тещу, то на дружину, які розмовляють з нами. Питаємо в нього, що особливо цікавого побачив він на Звенигородщині. І чуємо у Людмилиному перекладі:— “Сніг! Це щось таке… Словами сказати важко… Чудо!”.

А Наталя Володимирівна, дивлячись з лагідною усмішкою на зятя, додає:

— Бачили б ви, як він ловив сніжинки руками на нашому подвір’ї та як іній з дерев знімав…

Незабутньою стала для нашого заокеанського гостя екскурсія по Шевченківських місцях у Керелівці та Моринцях. Вразила його ­своєю красою й уманська “Софіївка” — чи могла Людмила, милуючись цією красою всі роки навчання в Умані, не показати її своєму чоловікові? А скільки було “охів” і “ахів” на гірськолижних трасах у Водяниках!

— От лише дороги у вас, такі… — перекладає Людмила.

Й, довго шукаючи відповідне слово, додає: “...Погані”.

А далі — майже слово в слово: “Виникає враження, що у вас ніхто не думає про водіїв, про автотранспорт. Яма на ямі — хіба це дороги?...”

Ще повідав Віктор, як вони добивалися до паспортного столу тут, у Звенигородці: “Приходимо один день — паспортний стіл не працює. Другого дня — та ж картина”.

Переводимо розмову на наші національні цінності: сало, борщ та інші наїдки.

Виявляється, що Віктор з борщем до кінця не розібрався, хоч теща Наталя Володимирівна вміє готувати цю страву так, що декого від тарілки й за вуха не відтягнеш. До сала він також байдужий. Каже, що лише бачив, як його дід “мастив колись хліб салом і часником”. А от вареники та голубці, говорить він, то клас! Прийшлися йому до смаку і смажені карасі.

— Звичайно ж, під сто грамів?— запитуємо, виходячи з наших звичок.

По всьому видно було, не зрозумів відразу Віктор, про що йдеться, тому довго щось уточняв (зрозуміло — англійською) перед тим, як відповісти, у дружини. Врешті вона, розсміявшись, розтлумачила нам, що бразильці багато спиртного не п’ють. Він, гостюючи тут, пригублює одну чарку впродовж всього вечора, і дуже дивується, як це за раз українці випивають оті “сто грамів”.

 У ході подальшої розмови виявилося, що наш гість уже знає деякі українські слова. А “Звенигородка” й “Україна” вимовляє майже без акценту. Ми переконалися в цьому наприкінці нашої зустрічі, коли Віктор побажав нашому місту, як і всій Україні, розквіту та всіляких гараздів. Будемо надіятися, що під час наступного приїзду цієї чудової молодої пари на Звенигородщину в нас і справді буде все на вищому рівні.

Феофан БІЛЕЦЬКИЙ

 

 

 

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Новини - Суспільство

Стрічка новин