Розпочни життя спочатку

Друк e-mail

Середа, 30 травня 2012, 08:25

Істина була поруч. Лежала, розметав­шись на ліжку, втомлена і щаслива. Вадим легенько поцілував її заплющені очі, обережно провів долонею по оголеній жіночій спині. Люда, ніби кішка, граціозно вигнулася під його рукою й тихенько зітхнула.

Я просто дурію… Невже ось так можна забути про все на світі? Вмієш ти забивати памороки… — вона глянула на нього пустотливо-звабним поглядом. — Я ж не дівчинка, а добропорядна дружина. І ось так купилася на тебе… Ти хто такий? — запитала жартома.
Ніхто, моя маленька. Я — ніхто. Так собі, філософ і шукач пригод. На власну голову. Вадим повільно цілував її руки, і від нової хвилі нестримного бажання вже починав божеволіти. А вона все ховала свої тоненькі пальчики з випещеними нігтиками, та чоловік все цілував їх, і в очах його знову розгорався той шалений вогонь, який одночасно і лякав, і неймовірно приваблював Людмилу.
— Ти ні в чому не винна! — в голосі Вадима задзвеніла прихована ніжність. — Ти жінка, і просто хочеш бути щасливою. Маєш на це право. Але якщо переживаєш, що зраджуєш свого чоловіка — то візьми й відречися від мене! Ти завжди вільна, і я не потривожу твій спокій…
У його погляді раптом забриніла туга за невловимим щастям, яке так хочеться, але неможливо піймати. Коли ця ностальгія переплавилася у важкий гнів, Вадим ухопив жінку в обійми. Ну що ж, якщо немає кохання, хай буде розпуста. І забуття…
***
Вадим з Денисом разом займалися бізнесом — тримали кілька продуктових яток на центральному ринку Черкас. Прибутки невеликі, але на безбідне життя вистачало. Та проблема була в іншому. Вадим спав із дружиною свого товариша. Знав, що завдає тому удару в спину, але вдіяти із собою нічого не міг. Почалося це місяць тому. Тоді Денис зірвався у черговий «похід» ресторанами та нічними клубами. І навіть вранці не прийшов додому. Люда видзвонила Вадима, і той змушений був приїхати.
— Ну погуляє трохи й повернеться. З ким не буває? Знаєш, чоловікам іноді треба розслабитися подалі від дому, — ховаючи очі, заспокоював він Людмилу. А сам знав, що Денис ще не вибрався з любовного ложа своєї коханки Маріанни.
— Авжеж, знаю я ваші походеньки, й чим вони закінчуються. Невже оті повії на стороні кращі за нас? — жінка з викликом глянула на Вадима. І в того чомусь швидко-швидко забилося серце. 
Граціозна фігурка, обтягнута модною бордовою футболкою і темно-сині джинси, тонкі риси обличчя, яке у гніві стало майже ідеальним, — у свої тридцять шість Людмила залишалася неймовірно звабливою, і Вадим вкотре подумав, що не розуміє Дениса. Той усе шукав — виходив полювати на чужих жінок, забуваючи власну. А дарма. Зраджена жінка може стати справжнім тайфуном, що змете все на своєму шляху. І сімейне вогнище також.
— Ну що ти, кращої за тебе я не знаю! — Вадим відважував компліменти натхненно, навіть не моргнувши оком. — Ти могла б легко зробити кар’єру моделі. Уявляю тебе на подіумі — в розкішному вбранні від знаменитих кутюр’є, під блискавками фотокамер і захопленими поглядами чоловіків…
— Все, досить… Гратися словами ти вмієш. Не бажаю слухати ці дурниці! — вдавано суворо зупинила цей потік Люда. Насправді їй було приємно слухати Вадима, в очах жінки заблискотіли жартівливі бісики. — Каву будеш? — запропонувала йому, в її голосі вже не відчувалася напруга.
— Дякую, ні. Мені пора. Заскочу на ринок, перевірю, як там справи. Якщо знайдеться Денис, відразу відправлю його до тебе. Тільки ти на нього не сердься, зараз часи важкі, криза. Торгівля ніяка, маса проблем, в мерії договір оренди не продовжують — видно, комусь на лапу доведеться дати… Ми ж не залізні, зриваємося…
— Ти ж чомусь не зриваєшся, — заперечила жінка. І помовчавши мить, запитала тихо:
— Скажи, а ти чому досі сам?
Вадим задивився в її глибокі очі, в яких раптом прозирнула незрозуміла йому ніжність.
— Я жінок боюся. Віриш, залишаюся наодинці з красунею, такою, як ти, — і не знаю, що робити! Хвилююся, тремчу, слова з себе видобути не можу. Тому після першого побачення представниці прекрасної статі викидають номер мого телефона… — він промовляв це настільки серйозно, що інша жінка повірила б Вадиму. Тільки не Людмила, яка лише гірко посміхнулася:
— Брехун ти… — зітхнула. — І Денис теж брехун.
— А може, я чекаю, поки ти станеш вільною… — слова зірвалися самі й гостротою свого сенсу влучили у ціль, і жінка вражено замовкла.
***
Ден зателефонував Вадиму пізно ввечері й попросив виручити — товариш, сп’янілий від любовних утіх Маріанни, додому зовсім не збирався.
— Ти скажи Людмилі, що я за товаром в Одесу чкурнув. Тим більше, що ми все одно збиралися туди їхати… Ну, не повірить, і не треба. Не роби з цього проблему. Ти ж умієш заспокоювати жінок — закидай її словами, й усе буде гаразд. Вибач, старий, сьогодні в мене ніч кохання. Я заслужив…
— А я хіба ні? — розізлився Вадим. — Ти будеш отримувати задоволення, а я попаду під гарячу руку твоїй благовірній. Нормально…
Та виручати друга він таки поїхав. Люда іронічно вислухала його правдоподібні пояснення. Тоненький халатик ледь закривав її округлі коліна, а розстебнутий верхній ґудзик дозволяв милуватися обома маленькими сферами грудей. «Чорта з два я поліз би на коханку, якби мав таку дружину», — подумалось Вадиму.
Він бачив, як жінка намагалася приховати зачаєний біль десь у глибині душі, змученої такими витівками чоловіка. Мовчки повернулася й пішла на кухню. Вадим зітхнув і рушив слідом. Просто взяти й тупо піти геть він не зміг… Людмила стояла до нього спиною і якось приречено дивилася в густу темінь літнього вечора за вікном. І йому до призабутого вже душевного щему захотілося пожаліти її. Підійшов і лагідно обійняв жінку за плечі.
— Все буде гаразд! — заспокійливі слова, якими в будь-який момент міг сипонути, чомусь не йшли йому в голову. — Все минає, і це мине, казав хитрий цар Соломон… — торкнувся її тіла і руку ніби пронизало електрострумом, Вадим почав хвилюватися.
— Мудрий… — механічний голос Люди звучав приглушено. — Царя Соломона називали мудрим, а не хитрим.
“Дідько з ним”, подумалось Вадиму. Вже не усвідомлюючи того, що робить, він легенько торкнувся губами її білосніжної шийки й застиг, жадібно вдихаючи й насолоджуючись запахом жінки.
— Вип’єш чого-небудь? — Люда обережно вивільнилася з його обіймів і повернулася до Вадима, якось по-новому окинувши його поглядом. — Вина? Коньяку?
Він узяв її долоні в свої руки — вони злегка тремтіли. Нахилився і жадібно поцілував їх.
— Нічого не хочу… Нікого й нічого. Тільки тебе одну!..
Її напіввідкриті вуста вабили його ще незвіданою таємницею, а подив в очах раптом змінився напруженим чеканням. Відкинувши всі можливі й неможливі заборони, Вадим зробив крок у безодню, з головою пірнувши у вир шаленої пристрасті, яка або погубить їх, або зробить неймовірно щасливими.
***
Нам треба поговорити! — вимовив Вадим, повільно смакуючи коньяк. Навпроти сидів сонний, але щасливий Денис і блаженно посміхався. — Я винуватий перед тобою… Тільки сказати всієї правди не можу. Не маю права…
— Не картай себе даремно, все нормально. Все йде так, як і повинно бути… — Ден по-хазяйськи розвалився за столиком кафе. — Розумієш, з Маріанною у нас все настільки серйозно, що навіть страшно стає. Я вже давно збирався йти від Люди, тільки не наважувався зробити їй боляче. А тепер, коли вона щаслива з тобою, мене ніщо там не тримає…
— Так ти!.. Невже навмисне тоді попросив заїхати до неї? Використав мене, щоб я втішав Людмилу, поки ти бавився з коханкою? Щоб потім я гриз себе за те, що сплю з дружиною кращого друга, мучив і себе, і її! А в цей час ти, мерзотнику, розважався з іншою і насміхався над нами… — Вадим ухопив Дена за сорочку, і та затріщала під його пальцями.
— Не кип’ятись, чортяко! На нас уже люди дивляться… — Денис обережно звільнився від Вадимової руки. Налив у чарки коньяку. — Давай вип’ємо! За щастя в коханні. І за чоловічу солідарність… — він явно не жартував, а в погляді блиснув якийсь здичавілий смуток. Таким свого товариша Вадим ще не бачив. Мабуть, не так просто скидати стару шкіру. — Таке відчуття, наче я втрачаю щось більше, ніж минуле життя. Але дороги назад немає — якраз у сорок років пора починати все спочатку, чи не так, друже? — Ден засміявся і знову став самим собою. — А Люда з тобою по-справжньому щаслива. В мене навіть заздрість прокинулася… Зізнайся, ти ж завжди був небайдужий до неї. Ще зі школи. Тільки я випередив тебе тоді. А тепер життя розставило всі крапки над «і». Давай ще по одній!
***
Вона відчинила двері відразу, начебто чекала його. Глянула — і мовчки притислася до грудей.
— Ну ось я і прийшов до тебе. Назавжди!
Вадим відчув, як його сорочка намокла від її гарячих сліз.
— Не плач, моя маленька… Попереду — ціле життя, довге й щасливе. Знаєш, ніколи не пізно знайти свою істину. І я вже знайшов… тебе.
Він легко ухопив кохану на руки й зробив крок уперед. Туди, де їх чекало нове життя.
Анатолій СМІЛЯНСЬКИЙ

 

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Новини - Суспільство

Стрічка новин