Дитину ледь не прирекли на смерть

Друк e-mail

П'ятниця, 04 травня 2012, 06:54

Служба у справах дітей, зазвичай, пильно слідкує за неблагополучними сім’ями. Проте її працівники можуть часом і не побачити страждань дітей із зовні нормальних родин, які, в силу обставин, потрапили у скруту  та перебувають на межі загибелі.

 

Абсурд! Так не буває — скажете? На жаль, ще й як буває. Родина Гаращенків тривалий час мешкала в гуртожитку по вул. Рози Люксембург. Батько Анатолій, мати Галина, та сини Юрій і маленький Максимко разом тулилися в одній кімнатці. Жили, як усі, поки п’ять років тому в їхній оселі не «прописалась» біда. Вона в одну мить затисла нещасну сім’ю у сталеві лещата, і відтоді не відпускає.

 


Лікували остеохондроз, а виявився рак

Одного дня глава сім’ї, Анатолій, захворів. У нього заболіло у спині. Лікарі старанно лікували остеохондроз, але користі від того не було. Що не день, ставало все гірше. Одного ранку він просто не встав із постелі. Не зміг. Лише тоді лікарі виявили рак четвертої стадії. Ескулапи розуміли, що від запущеної форми страшного недуга чоловіка вже не врятувати, але продовжували курс лікування, наповнюючи серця рідних оманливою надією. «Хімія» і дорогі ліки висмоктали з родини все до копійки. Грошей на лікування хронічно не вистачало, і родина потрапила в чималі борги. Фінал був передбачуваним. Після смерті годувальника Галина та її діти залишилися один на один зі своїми проблемами та величезними боргами. Максимкові тоді ледь виповнився рік.
Мабуть, не дарма кажуть, що біда не приходить одна. За рік по смерті чоловіка, рак виявили і в Галини. Боротися зі страшною хворобою ні сил, ні коштів у неї вже не було. Тягар опіки над матір’ю та маленьким братиком ліг на плечі підлітка Юри. І він не лише доглядав за мамою та братиком, а й зміг ще закінчити ПТУ, здобувши спеціальність водія-автослюсаря. Вижити Гаращенкам допомагали Бог і добрі люди. Про це редакція дізналася з листа та зі слів далекої родички Галини — Світлани Лукашук, яка з родиною проживає на Волині. Вона не тільки надіслала лист до редакції, а приїхавши організовувати похорон, особисто розповіла журналістам про всі поневіряння нещасної родини.

«Милосердя» ескулапів
Муки і земний шлях Галини Гаращенко завершились 30 березня. На біду, Юра не мав роботи. І відтепер перед ним постало ще складніше завдання: як без допомоги та копійки грошей поховати матір й утримувати п’ятирічного Максима. Словом, хоч сядь та плач. Хтозна, що сталося б із братами, якби на допомогу не приїхали родичі з Волині.
Неприємно вразили «чуйність» та «милосердя», що її «випромінював» дехто з ескулапів третьої міської поліклініки. Юрко збирав необхідні для поховання матері документи. Це було у п’ятницю. До поліклініки він дійшов о 12 год. дня, але потрібних лікарів там уже не було. Одна з лікарів сказала хлопцю, що на підставі пред’явлених ним документів довідку про смерть йому ніхто не дасть. Тож Юру з його проблемою відфутболили до понеділка. Тяганина продовжилась і в понеділок. Лікарі чомусь не хотіли видавати довідку про смерть на основі тих документів, що їх мали родичі покійної. Без цього папірця не можна забрати тіло з моргу й поховати. Зрушити справу дещо допомогла завідуюча поліклінікою. Глянувши на документи, вона знизала плечима, сказавши, що наявних документів цілком досить і направила Юрка та його родичів до одного з лікарів.
Перспектива займатися цією справою лікаря не порадувала. Тицьнувши у кипу паперів на робочому столі, лікар допомагати відмовився. Терпець родичів покійної урвався і вони влаштували під дверима кабінету лікаря стихійну маніфестацію. Як не дивно, але така акція подіяла. Лікар неохоче впустив їх до кабінету, зігнавши злість на 5-річному Максимкові. «Для всіх вас у кабінеті затісно!», — заявив ескулап і взявши дитину за комір, виставив її в коридор. Однак потрібну довідку виписав…

Міліціонер послав… у мерію
Цинізм і бездушність до цих людей та їхньої біди не раз демонстрували й інші посадовці.
— Перед нами зачинялися ледь не всі кабінети, куди б ми не зверталися. В облдержадміністрацію на прийом нас просто не впустили. Черговий міліціонер звелів пояснити, для чого ми прийшли. А почувши, відправив нас у міську раду, мовляв, вислухати нас — це її компетенція, — з подивом знизала плечима Світлана Лукашук.
А проблем, вирішення яких без допомоги чиновників майже неможливе, в осиротілих братів Гаращенків було вище даху. Приміром, виявилося, що по смерті батька Анатолія упродовж п’яти років родині нараховували плату за комунальні послуги на нього. Звернення смертельно хворої Галини та її старшого сина у відповідні комунальні служби ігнорували. Можете лише уявити, які комунальні борги накопичились у Гаращенків. Як смертельно хвора Галина, яка не могла працювати й потребувала стороннього догляду, підліток та малюк могли вирішити такі проблеми без допомоги?
Проявити турботу взявся директор департаменту соціальної політики Черкаського міськвиконкому Василь Маринкевич. Вислухавши Світлану Лукашук, він пообіцяв допомогти осиротілим хлопцям реструктуризувати комунальні борги та вивести з числа користувачів комунальних послуг померлих Анатолія та Галину. Щоправда, відтоді про­йшов майже місяць, а віз і нині там. Розуміємо, у пана Маринкевича, як і в інших слуг народу, багато справ, але, можливо, він таки знайде шпаринку в щільному графіку і зробить обіцяне.
Втім, найдужче Світ­лану Лукашук вразило ставлення в Черкасах до дітей, які потрапили в біду.
— За час, що ми були в Черкасах, долею п’ятирічного Максимка ніхто, окрім нас, не цікавився. Чи є в Україні служби, в чиї обов’язки входить піклування про неповнолітніх, яких доля залишила без опіки? Страшно подумати, що було б із Максимком, якби не ми та Юра. Він що, просто помер би з голоду в холодній, порожній кімнаті?!, — обурювалася родичка Гаращенків.

Світ не без добрих людей
На щастя, є чимало добрих і чуйних людей. Саме такими виявилися трудовий та батьківський колективи дитсадочка №45, які надали родині відчутну допомогу.
— Ми дуже вдячні за турботу колективу дитсадка, який не залишив нещасну родину в тяжкі часи. Також дякуємо сільським громадам Боровиці та Руської Поляни. Руськополянці не тільки організували похорон Галини, а й самі зібрали продукти та приготували стіл для поминального обіду. Ми, звісно, теж брали в цьо­му участь, але допомога жителів Руської Поляни просто неоціненна. Хоча в цьому селі, де народився чоловік Галини, нікого з їхньої рідні давно немає, — поділилася Світлана Лукашук.

Володимир ЛИМАРЕНКО

 

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Новини - Наголос

Стрічка новин