ЧЕРЕЗ ТУ БАНДУРУ

Друк e-mail

П'ятниця, 06 квітня 2012, 06:59

Слідчий капітан держбезпеки полегшено зітхнув: допитати ще кілька свідків, і справу завершено, можна передавати в суд. Усі заарештовані за антирадянські розмови визнали себе винними. Каються. Щоправда, складно з малописьменним листоношею, все заперечує, мовляв, розмови Петра Золотоверхого і Давида Романюка за чаркою — то базікання підпилих  диваків.

Добре пам’ятаючи, як влада в 30-их роках нищила повсюди кобзарів і бандуристів і те, що на пленумі Всеукраїнського комітету спілки працівників мистецтва у грудні 1933 року один із чільників уряду України А.Хвиля закликав оголосити кобзу та бандуру класово ворожими, Никін Прудкий  весь час доводив, що він взявся за бандуру під час окупації лишень для того, щоб заробити кусень хліба. І він не уславляв німецьких окупантів, а був одним із музикантів капели бандуристів при Черкаському театрі. Правда, деякий час очолював цю капелу. Давали концерти для черкащан, а не німців. Співали українські народні пісні «Ніч яка місячна», «Взяв би я бандуру»…
— А свідки стверджують: ви концерти відкривали націоналістичною піснею «Ще не вмерла Україна», — провокував слідчий.

 


— Ні. Цієї пісні ми не співали. Здебільшого розпочинали жартівливими піснями «Як кум до куми залицявся», «Грицю, Грицю, до роботи». З великим захопленням слухали люди пісню на слова Тараса Шевченка «І на оновленій землі врага не буде, супостата».
Слідчий мовчки слухав Никона. В голові вже визрівав план допиту свідків із Скаліватки, Гончарихи, Ступичного. Він пам’ятав, як у 30-их роках влада боролася з бандуристами, під виглядом з’їзду в Харкові зібрали всю цю «контрреволюційну братію» — 239 чоловік, а потім — частину розстріляли, решту вивезли до Сибіру. Тож у 1939 році зі всієї України ледве назбирали 30 народних співців на першу республіканську нараду кобзарів та лірників України. І як цей кобзар уцілів? Його ще тоді потрібно було відправити туди, де Макар телят не пас.

 

 


Зрештою, доставили свідків із Гончарихи, Ступичного і Скаліватки. В цих селах Прудкий переховувався від німців. Інколи вечорами грав на бандурі для молоді. І яке то було розчарування у слідчого, коли ці селяни не піддалися натиску.
С.К.Титаренко: «Якось ми, хлопці й дівчата, коли відступаючим німцям уже було не до нас, зібралися в хаті, де переховувався Прудкий. Ми знали, що  в нього є бандура і попросили нам заспівати щось. Він вдарив по струнах і почули пісню:

«Гітлер високо літав,
Всім дубовий лист чіпляв,
А самого розбишаку
Ми  повісим на гілляку».


А свідок Т.В.Маслюченко додав: «У його піснях звучала віра у швидке звільнення, віра в те,  що наша влада радянська не вмре, не загине:

«Скрізь, по всій землі
вкраїнській,
Все знов обновиться
Жито і пшениця».


Підготовлені тези звинувачувального висновку про націоналістичну діяльність музиканта тріщали по швах. Не додали нічого втішного й мешканці Канева Янкель Литвиненко і Янкель Ольшанський: «Так, ми знаємо Никона з малих років. Знаємо, що він був противником Петлюри і активістом радянської влади. Від нього ми не чули антирадянських висловлювань, ні під час громадянської війни, ні в 30-их роках, ні після звільнення від гітлерівських військ. Адже він з бідняків. Злидень злиднем».
Це було правдою. Народився Никін Прудкий у Каневі в сім’ї матроса. Жили дуже бідно. Отож, тільки зіп’явся на ноги, батько направив його в науку до майстра з ремонту музичних інструментів. Три роки навчався у Михайла Єрченка. Згодом найнявся на роботу до приватника Коваленка. Деякий час працював у музичних майстернях Троянського і Людвінського в Черкасах. У 1914 році повернувся  до Києва, одружився на дочці залізничника Калениченка — Марії Дементіївні. Але сімейне щастя тривало недовго. Почалася Перша імперіалістична. Брав участь у боях під Брестом, Варшавою, Барановичами. У період громадянської війни проживав у Каневі. Ні в петлюрівців, ні в червоній армії не служив. У 20-их роках працював на будівництві залізниці Гришено-Канів. Коли переїхав у Черкаси, влаштувався листоношею. Під час окупації восени 1941 року взяв участь у роботі капели бандуристів. Спочатку був рядовим музикантом, а з червня 1942 по травень 1943 року, за наполяганням директора Кравченка, очолював капелу.
Із звинувачувального висновку відділу охорони МДБ Дніпровського басейну від 20 травня 1948 року: «Прудкий Никін Іванович до Вітчизняної війни Радянського Союзу  з Німеччиною проживав у Черкасах і був знайомим з українськими націоналістами Головченком Миколою, Голенком Василем, Вареницею Онуфрієм і його сином Вареницею Олександром. Наприкінці  1941 року, коли німцями було створено Черкаський музичний театр, Прудкий за своєю ініціативою організував капелу бандуристів і, будучи її керівником, протягом усього періоду окупації з репертуаром, затвердженим німецькою окупаційною владою, обслуговував німецькі військові частини і місцеве населення Черкаського району… У червні 1945 року його знайомий Золотоверхий влаштував у себе іменини і запросив Романюка і Прудкого, на яких Золотоверхий заявив: «Загуляємо скоро, як вільні козаки наші гуляли, без всіляких зайд і різних паразитів комуністів». А присутній Прудкий на бандурі виконав український націоналістичний гімн «Ще не вмерла Україна»... Прудкий відкидає свою участь в українсько-націоналістичній організації і визнав себе винним лише в тім, що знав про антирадянські українсько-націоналістичні висловлювання Золотоверхого і Романюка, але не повідомив про це органи радянської влади».
Як не старався слідчий відділу МБД Дніпровського басейну «створити контрреволюційну націоналістичну організацію», за якою можна було б підвести всіх під розстрільну статтю, замінену по війні 25 роками каторги, на суді не вистачило фактів. І все ж, Київський обласний суд 28 травня 1948 року виніс вирок пенсіонеру Романюку Д.К. — 10 років каторги, дещо молодшому за нього годинникарю Золотоверхому П.В. — 25 років виправно-трудових таборів, а бандуристу-листоноші за «недоносітельство» — 5 років.
У 1955 році справу і термін покарання переглянуто: Романюку знижено до 7 років, Золотоверхому — до 10 років. У своєму листі до генерального прокурора СРСР малописьменний листоноша-бандурист написав: «Зійшлося на іменини кілька диваків і під мухою кинули кілька фраз про самостійну Україну, за що одержали «на повну катушку». Його, як бандуриста, всіляко намагалися приклеїти до націоналістичної організації. Обмежилися лише статтею за «недоносительство».
Безперечно, в період Хрущовської відлиги зухвалість листоноші пробачили.  Його скаргою зайнявся генеральний прокурор СРСР, дійсний державний радник юстиції Роман Руденко. Саме він і вніс протест на пленум Верховного суду СРСР в порядку нагляду, в якому, зокрема, відзначив: «По справі допитано багато свідків, але жоден із них не показав про антирадянську діяльність Прудкого, а ряд свідків показали, що в період німецької окупації Прудкий грав на бандурі, співав антифашистські пісні. Для засудження Прудкого не було достатніх підстав, а тому, керуючись ст.48 основ кримінального судочинства  СРСР і Союзних Республік, прошу — вирок Київського обласного суду щодо Прудкого Н.І. відмінити, справу припинити за відсутності в його діяльності складу злочину».
24 травня 1961 року постановою пленуму верховного суду СРСР Прудкого Никона Івановича було повністю реабілітовано.
Свого часу нам довелося зустрітися в редакції газети «Черкаська правда» із Никоном Прудким. Колишній бандурист зайшов у редакцію з проханням допомогти організувати гурток бандуристів. А коли запитали, як він ставиться до тих, хто відправив його на п’ять років у в’язницю, відповів:
— Бог їм суддя…
Тетяна КАЛИНОВСЬКА
Петро ЖУК

 

 

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Новини - Суспільство

Стрічка новин