Стати журналістом Миколі Сніжку допоміг Василь Симоненко

Друк e-mail

П'ятниця, 03 лютого 2012, 08:26

28 січня 2012 року виповнилося 75 років черкащанинові, ветеранові Національної спілки журналістів України, лауреатові літературної премії “Берег надії” імені Василя Симоненка, Довічному стипендіату Президента України Миколі Семеновичу Сніжку, який усе своє життя присвятив журналістиці.

Пірует
Ще зі шкільний років юний кореспондент дописував  до смілянської районної газети “Червоний стяг”, відвідував створену при ній літературну студію, якою керував відповідальний секретар Ерванд Григорянц. Який згодом на повну силу проявив себе у “Комсомольській правді” в Москві. Під час літніх канікул Микола підробляв у “Червоному стязі” кур’єром, курсуючи між друкарнею і редакцією. Вже закінчивши філологічний факультет Черкаського педагогічного інституту, улітку 1961 року приїхав до Черкас і попросився на роботу в редакцію обласної газети “Молодь Черкащини”. І тодішній редактор Григорій Суховершко взяв його підмінним коректором, пообіцявши, якщо Микола покаже “клас”, то його випробують і на посаді “літ­раба” (від скорочених російських слів “литературного работника”).
Робота коректора була виснажлива та Микола мужньо воював із помилками, бачачи в кінці “тунелю” омріяну посаду літературного працівника, яка хоч і була найнижчою в редакції з натяком на літературне рабство, але все ж творчою. І ось настав останній день суворого випробування…  Микола відіслав на підпис “до друку” першу сторінку свіжого номера газети, але не додивився,  що замість кліше з портретом тодішнього керівника СРСР Микити Хрущова помилково розміщено зображення фрагменту якогось особливо вдалого балету в московському театрі. За змістом текстівки виходило, що то Микита Хрущов якийсь пірует виконує.
Добре, що помилку вчасно помітили і виправили, та вона перекреслила всі попередні здобутки, старанність і сподівання Миколи Сніжка. Черговий редактор сказав йому: “Такі ляпи не прощаються! Готуйся до найгіршого…”
«Будеш літературним Санчо Панса»
— Чому це ти, козаче, такий смутний і невеселий, як сотник Забрьоха? — наступного дня запитує його завідувач відділу Василь Симоненко.
— Боюся редакторові й на очі з’явитися…
— Так, гарного ти ляпа вчора відколов… Як на мій погляд, то гострішого шаржу на «вірного ленінця Микиту» і не придумаєш: такі піруети в керівництві державою виробляє, що тільки «браво» кричати хочеться… Вище голову! Будь козаком! Я спочатку сам зайду до редактора і спробую його переконати, що ти не такий уже й безнадійний!
Півтори години Сніжко простояв на вулиці, неначе винуватий школяр, якого вигнали з класу. Нарешті рішучими кроками поспішив до нього Василь Симоненко і радісно мовив:
— Морський порядок — будь спок! Я реда таки переконав! Він сказав, якщо я такий уже добродій, то повинен узяти юнгу, тобто тебе, на абордаж і виховати з тебе справжню «акулу пера». Отож відсьогодні ти — мій літраб. А якщо тобі це рабське слово не подобається, то будеш моїм літературним Санчо Панса.
Справжній журналіст — це назавжди
З дитинства Миколі Сніжку довелося багато чого возити ручним возиком, згодом більшим візком: молодших братиків, картоплю, сіно, вугілля, цеглу, бляху, дошки, дрова… Ще тоді він добре знав, що означає вислів “воза тягнути”. Згадує, що найтяжче, але найприємніше, з найбільшим задоволенням тягнув свого “журналістського воза”. І тягнув його на гору сорок років: “Звісно, той віз часто зривався вниз, але я його знову і знову пер на гору і на гору. Тягнув того воза. Не сам, поруч зі мною в одному запрягові були мої побратими по “сізіфовій праці”.  То правда, що на нашому возі були й шлакоблоки комунізму, але були й інші “блоки”, які ми щедро роздавали людям, і тоді нашого “воза” нам легше було тягти…”
Найбільше визнання Миколі Сніжку принесла його книжка задушевних спогадів про незабутнього Василя Симоненка, за яку він одержав престижну премію 2006 року. Він підготував нове блискуче видання — “Симоненкові світанки”. А ще написав захопливий автобіографічний роман “Рани і шрами”, “Сказання про тринадцять чортів, карму і шукайангелів” та купу інших філософсько-фантастичних і реалістичних цікавенних сказань.
Микола Семенович зі своїх сорока журналістських літ майже чотирнадцять працював заступником відповідального секретаря газети “Черкаська правда” (тепер “Черкаський край”). Наші з ним робочі столи стояли навпроти, тому ми за день десятки разів зустрічалися поглядами і чесно дивилися один одному в очі, як і тепер. І тепер з радістю він зустрічає мене, коли переступаю поріг його оселі, яка нагадує художню виставку — всі стіни обвішані картинами. У чомусь наївно-самобутні, вони неповторно-символічні й несподівані. Над кожною з них потрібно поміркувати, у кожній простежується оригінальний журналістський підхід, навіть у підписах.
А в книжці “Як муркозаки дуркоників викидали” Микола Сніжко продовжив приховані за жартами глибокі філософські роздуми про людське життя-буття, започатковані його наставником Василем Симоненком у широковідомій “Казці про Дурила”.
Беремо на себе сміливість сподіватися, що казка сподобалася б і самому Василеві Симоненку. Адже саме він свого часу благословив молодшого колегу на довгу й цікаву журналістську дорогу.

Василь ТРОХИМЕНКО,
відповідальний секретар обласної організації Національної спілки журналістів України

 

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Новини - Суспільство

Стрічка новин