Життя за маму...

Друк e-mail

П'ятниця, 27 січня 2012, 07:44

Сивий чоловік кульгав по Катеринопільському кладовищу і пильно роздивлявся могили. Може, він шукав, що хтось залишить на гробку печиво чи цукерку. От минулого разу якісь добрі люди покликали його і віддали цілий кульок із їжею. А сьогодні вже вечоріє, але він не стрів тут жодної живої душі.
Під ложечкою неприємно заскиглило з голоду. Поволі брів серед могил до найріднішого йому занедбаного горбочка. Присідав перед ним навшпиньки і починав плакати. — Мамо, я відсидів за тебе. Чому ж ти мене не діждалася?

Колись Михайла (всі імена змінені) знали безтурботним блондином з рудуватими віями і кривою ногою. У якихось п’яних розбірках її покалічив, нога потім неправильно зрослася. Проте накульгував Мишко по Катеринополі у парі з красунею-чорнявкою Анькою. Вона йому дісталася дивом — її матір знали як непробудну п’яницю. А Михайлова мама працювала в ресторані, була шанованою на роботі. Тоді часто гостювало у неї все районне начальство. Її тут звали не інакше як Андріївна. Варто було лише директорші ресторану зателефонувати, Андріївна миттю накривала розкішний стіл для високопосадовців. А на вулиці Андріївну кликали просто: Сонька. І не дивувалися, чому жінка помалу пристрастилася до оковитої.
Ох і правду кажуть, що не чекають добра від добра. Вся сім’я почала дружити з зеленим змієм.
— Якось мамі дзвонить шефиня, — згадує Михайло. — Каже, треба начальнику міліції дві банки ікри видати. Він, мовляв, у Черкаси їде, для потрібних людей гостинець везе. Мати дала мені ту ікру, розказала, куди йти. Глянув на мене начальник міліції і очам своїм не повірив. «Оце в Андріївни такий синок?» Я ствердно киваю. Йому тоді, мабуть, ніяково стало, бо якраз недавно мене за хуліганство менти взяли. Мама «відмазала».
Після смерті батька до Андріївни пристав набагато молодший чоловік із сусіднього села. Прилаштувався молодик добре: жінка хоч і старша була вдвічі, та зате в ресторані робила, всілякі наїдки-напитки звідти приносила. Чого ще треба такому альфонсу?
Та Михайло скоро зненавидів вітчима.
— Ну й попив же він з матері крові… — хитає головою Михайло. — Як вона його терпіла, у мене вже сил не вистачало на нього дивитися.
У той фатальний день уся сімейка випивала. Сонька принесла з ресторану торби з «трофеями». Михайло з віт­чимом випили, смачно закусили. Вітчим упився зразу, пиятику свою почав ще зранку. Михайло дивився на нього і не міг приховати огиди. Той заснув за столом і прямо сидячи на стільці справив велику й малу нужду. Михайло затулив носа і пішов спати в іншу кімнату.
— Синку, іди випий сто грамів, — зазирнула до нього мати. — Він спить, хай йому грець.
— Не хочу! — буркнув і відвернувся.
Вранці Михайло вийшов і вжахнувся: вітчим лежав на підлозі у калюжі крові. Це була страшна картина. Михайлові по тілу пішли дрижаки, тремтіла від страху чи холоду мати.
— Що ти з ним зробила?
Жінка знизала плечима і заплакала.
— Він падав з ліжка, я його підіймала, а він знову падав.
Михайло не хотів удаватися в подробиці, чи була ця смерть насильницькою. Тільки сказав, що винна була мати…
Вони обоє дивилися тоді на труп і ціпеніли від жаху.
—  Все, я попав, — сказав Михайло. — Мене заберуть, на мене все звалять.
— Не заберуть! — молилась мати. — Я начальству в ногах валятимусь. Тебе не посадять, синку.
Михайло тим часом став збирати нехитрі пожитки для тюремної каталажки. Знайшов старі биті валянки, одів. У СІЗО без них не зігрієшся.
— Синку, вип’ємо по чарці та відвеземо його в ліс, закопаємо — і кінці в воду. Скажемо, що на заробітки поїхав.
Вони пили цілий день. Однак насилу діждались вечора, щоб звалити задубілий труп на санки і повезти. Зима була багатосніжна, але в ту ніч опадів не було. Михайло викопав яму неподалік від кладовища, скинув туди тіло і загорнув землею. Місяця на небі не було видно, темінь стояла непроглядна. За спиною він чув, як стиха схлипувала чи підвивала мати.
Якби в ту ніч навалило снігу, то «могилу» вітчима ніколи б не знайшли. Принаймні, в цьому був упевнений Михайло. Але у небіжчика жили в сусідньому селі мати і сестра. Вони спохватилися, через якийсь час заявили у міліцію.
— Ну що ж ти, розкажи все його сестрі, не мовчи, — приречено казав Михайло матері, знову одягаючи биті валянки. — Я до всього готовий. На тебе не подумають. А мене, може, відпустять.
— Випиймо, синку, — Сонька схопила пляшку, розлила по півсклянки. — Я все зроблю, щоб ти не сів. Мене начальство послухає. Мало я їх поїла-годувала!
Проте рідня на суді наполягала на суворому покаранні. Андріївну перестали сприймати на роботі. Все частіше вона з’являлася в ресторані п’яною. Синову провину довели. Посадили на сім років за навмисне вбивство. Термін відбував у Хуторах.
 — Мама приїжджала до мене ще в 2004 році, — згадує Михайло.— Привозила гостинців, але найбільше я був радий чаю й цигаркам. Бо на зоні за цю «валюту» можна що хочеш виміняти. Кого із зеків підтримують родичі, тому легше сидиться. За пачку цигарок, наприклад, ти можеш не працювати. Мати прислала мені ще дві посилки. А потім перестала дзвонити. Коли траплялося, що мені дозволяли підійти до телефону, з домашнього номера ніхто не відповідав.
 Михайло замовив на зоні «свіданку», але зв’язатися з матір’ю так і не вдалося. «Свіданку» довелося продати за пачку чаю.
 Десь через рік від далеких родичів, які все-таки вирішили його провідати, Михайло дізнався, що матері немає. І сказали, що виною всьому — горілка.
— Ніхто не став мене повідомляти про похорон, — зітхає Михайло. — Телефон зони знала тільки мама. Кому я потрібний? Брата я востаннє бачив у 2003 році, його тоді розшукувала міліція. Він і досі в бігах. Якщо, звісно, живий.
— А як же Анька твоя, лялечка-брюнетка?
— Була лялечка. А тепер на що схожа? Синя рожа, губа до колін… Геть спилася моя Анька. За чарку і цигарку по руках пішла.
 Він гірко усміхнувся беззубим дідів­ським ротом. Худа зсутулена постать, сива голова, сиві брови та вії і така ж сива густа щетина.

Олена ПАСІЧНИК
 

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Новини - Пригоди-кримінал

Стрічка новин