З ІСТОРІЄЮ НА «ТИ» – дорога хибна

Друк e-mail

П'ятниця, 27 січня 2012, 07:42

«Історія Черкас живою мовою журналіста Бюриса (так у тексті — Авт.) Юхна захоплює, манить, тривожить душу не лише вузьких спеціалістів-істориків, а й пересічних читачів. Книга стане своєрідним душевним путівником для черкащан, захоплених минулим свого міста та відмінним додатком до щирого бажання краще знати свій край». Свідомо починаємо з уривка, який, очевидно, самим автором і написаний. Бо неуважність, побіжність, необов’язковість у ставленні до фактажу роблять щойно презентовану книгу «Черкаські місторії — мандрівки в часі від Соснівки до Кривалівки» не помітним явищем для міста, а швидше черговим містечковим курйозом.

У путівнику криваві трагедії початку ХХ століття подані такою геть розперезаною мовою, що вже з певним острахом починаєш міркувати, а як же він увійде в історію Великої Вітчизняної війни з її й досі не осягнутими до кінця втратами? Бо на прикладі одного міста, села, навіть родини можна змалювати цілісну картину: для кого подвигу, кому — зради. Автор згадуваної книги про часи окупації має, судячи з усього, уявлення, почерпнуті з видань, які виходили за сприяння окупаційної фашистської влади на Черкащині. О «щастя» — в архіві знайдено довідник, виданий у Черкасах окупаційною владою 1942 року. З нього виходило, наскільки насиченим було життя в колишньому райцентрі Київської області (є в Черкасах готель «Щаслива Україна», ресторан, більярдна і ще чимало розваг для тих, хто приніс на нашу землю «новий порядок», а 1 вересня школярі запов­нили класи в школах). Жодних ремарок, що таким чином пропаганда намагалася показати ідилічну для окупантів картину, ніяких згадок, що в цей самий час, ризикуючи життям, черкаська вихователька Олександра Шулежко рятує в підпорядкованому дитсадку єврейських дітлахів, бо лише за національність вони підлягали знищенню. Як і про те, що в ніч на 21 січня 42-го сотні черкасців, за пі­дозрою в підпільній діяльності, були страчені на подвір’ї місцевої в’язниці.
А як вам такий пасаж: «Ті, хто вивчав історію України за радянськими підручниками, сьогодні з подивом дізнаються, що «при німцях», до часу їх масового вигнання (отже, про жодні запеклі кровопролитні бої, що на підступах до Черкас тривали довгий осінньо-зимовий місяць, вже не йдеться? — Авт.), міщанинові жилося не так уже й погано. Зокрема, у Черкасах гарантувалася прийнятна зар­платня, безробітні обліковувалися на біржах праці і за нагоди, часто — силоміць, влаштовувались на оплачувану роботу». Яким було «працевлаштування» українців за часів Гітлера, то нехай автор погортав би сторінки й нашої газети з розповідями, на жаль, уже покійного Костянтина Онищенка, якому вдалося після фашистського концтабору дивом дістатися Черкас, щоб піти звідси в лави Холодноярських партизанів. Так, сталінські репресії не сприяли зростанню довіри до влади. Але дуже рідко з хлібом-сіллю виходили до окупантів рідні тих, хто постраждав, Та й ті, хто надіявся на лояльність з боку окупантів, мусили схаменутися, щойно з’являвся черговий наказ місцевого «гауляйтера», а з ним і шибениці. І так по всій країні, а тут нам намагаються втовкмачити, нібито з приходом гітлерівців Черкаси стали мало не оазою розвитку вітчизняної культури, освіти, навіть медицини.
На жаль, формат презентації не дозволив опонентам автора вказати йому на суттєві прогалини й навіть заангажованість у висвітленні ряду тем. Коли вже взявся мало не ідеалізувати «новий порядок», засуджений Міжнародним трибуналом, то, як наголошує відомий краєзнавець, заслужений журналіст України Петро Жук, як у такому випадку обійти красномовні факти: в часи окупації українському населенню Черкас суворо заборонялося підходити до таборів з військовополоненими (щоб навіть не намагалися шматком хліба поділитися з вмираючими й пораненими в боях людьми). А ще, за іншим наказом, необхідно було зареєструватися (негайно!) всім підліткам — саме в їх число втрапив Костя Онищенко. Жителям міста заборонялося навіть ступити на бульвар Шевченка — він був тільки для «арійців», винятково військових.
А тепер до теми, про яку автор говорить теж легковажно, хоча традиції вітчизняного письменства, як і журналістики, вимагають іншого, коли йдеться про проституцію. Пам’ятаю, кілька років тому знайомий повідомив про те, що померла його мама, побіжно згадав, яким нелегким було її життя, адже під час однієї з облав потрапила в число дівчат, яких забирали в Німеччину. На запитання, чи ж устигла хоч одержати ті политі слізьми німецькі марки з Фонду взаєморозуміння й примирення, відповів: «Вона лише перед смертю призналася, що забрали її тоді в бордель — все життя намагалася про це забути і навіть не подавала жодних документів, сказала: їй ті марки пекли б не руки — серце…».
А от як про цю трагедію українських дівчат пише усе той же Борис Юхно: «Ще пізніше почали набирати місцевих дівок…» Далі про сам, як зазначає автор, «романтично-медичний заклад». І — жодного натяку на співчуття до цих невільниць… Та що там бідолашні наші землячки, щодо яких не знайшлося в автора ані краплини прихильності, якою наповнив колись Тарас Шевченко свою “Катерину”.
До речі, про Шевченка. Очевидно, скандальна слава одного з київських літераторів продовжує наснажувати й декого з місцевої пишучої братії. Чим інакше можна пояснити тон викладу історії перебування в Черкасах нашого великого поета?! Спершу посилання на видання «Історія міст і сіл УРСР», в якому Черкаській області було присвячено солідний і дуже доскіпливо створений силами відомих істориків том. Про них Борис Юхно пише у притаманному йому нігілістичному стилі: «Монументальний, як сіра брила, том… був відредагований трьома десятками найвідданіших ленінському вченню про класову боротьбу науковців Києва і Черкас. Про що б не писав історик у 70-му — він неодмінно писав про неї… У підсумку на 94-95-ій сторінках цього видання «організувалася» якась дурня…» Так і написано, а от далі Борис Юхно змушений усе ж цитувати не «дурню», а епізоди того, як провів у Черкасах дні Тарас Шевченко, результатом чого, ми знаємо, стали два сповнені смутку вірші, малюнок. Гадаєте, наш сучасник пройнявся почуттями поета і розділив його тугу, породжену самотністю й передчуттям чергової розлуки з Вітчизною?! Заздалегідь просимо вибачення в читачів, але цитати з видання, що претендує на узагальнення, таки варто навести: «Ви можете уявити зацькованого царатом чоловіка, що, потрапивши у неабияку халепу, віршує, насолоджується народним співом, і, вільно гуляючи містом, робить пейзажні замальовки? Дивні вольності для богохульника і царененависника…». Про загальновідомі записи поета він каже: «Свідчить його щоденник: цілими періодами — гастрономічний путівник від маєтку до маєтку. Щодо меценатів — здебільшого тих же таки експлуататорів трудового люду, але не жлобів, то цих поет просто обожнював. Без них він не став би вільним, не видав би свого «Кобзаря». Та що про велике, коли навіть у повсякденному — не мав би золотого швейцарського годинника, не курив би гаванські сигари, не обідав би у найвідомішого петербурзького ресторатора Вольфа…» І далі все у тому ж зневажливому й навіть образливому до генія тоні.
Чи можна посилатися на саму книгу, якщо хтось захоче написати шкільний твір про рідне місто? Нехай насамперед учителі оцінять достовірність фактажу, але власним дітям вони навряд чи порадили б користуватися цим джерелом інформації. І не тільки тому, що там повно звичайних відсебеньок. На рідному Казбеті подобаються навіть декласовані елементи, так смачно описує Борис Юхно походеньки бандитів, повій.
— Якщо вже закортіло написати щось серйозне про людей, які жили на Казбеті, то чому Борис Юхно не згадав Василя Кучеренка — побратима героя французького руху Опору Василя Порика. Василя Кучеренка проголосили почесним громадянином міста Льєж і «Черкаська правда» та інші видання про нього багато писали, — каже Петро Жук. —У цьому ж мікрорайоні Черкас жив і творив письменник Андрій Химко, мешкав і комісар «Золотого ешелону» Василь Дидюк. А як не згадати було, що там тривалий час жив Василь Симоненко і там фактично народилася його перша збірка «Тиша і грім»?..
Нам можуть закинути, що надто доскіпливо поставилися до першого досвіду автора згадуваного видання. Але робимо це винятково для того, щоб і він сам, і можливі послідовники до історії ставилися обережно, якщо не благоговійно. Бо газетна публікація хіба що викличе роздратування, насмішку, а в книзі будь-яка неточність — це надовго. Нехай згадуваний «млинець» лише націлить чергових дослідників на роботу доскіпливу, серйозну. Колись у приватній розмові в стінах нашої редакції від нашого земляка Івана Ле, автора ряду історичних романів про Хмельницького, Наливайка, Мазепу, довелося почути: «Хочете вивчати українську історію? Учіть мови, а потім їдьте в архіви — насамперед Варшави і Стамбула. Повірте мені, там і досі такі скарби можна знайти!..».
 Ганна ШКВАР


 

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Новини - Культура

Стрічка новин